Друга неділя, якою Церква Христова готує своїх вірних до святої Чотиридесятниці, має назву «Про блудного сина» – відповідно до євангельської притчі, що читається цього дня за Божественною Літургією. У ній Спаситель показує, що немає меж Отцівської любові та всепрощення.

Христос розповідає про сина, що у блуді, задоволенні своїх похотей, розвагах, пияцтві, розтлив душу та повністю змарнував свою частку спадку, опинившись таким чином на самісінькому суспільному і моральному дні. Однак, попри це, коли він все ж отямився та здобув у собі довершений жаль за скоєне, – батько прийняв його сокрушенне серце та пробачив усе.  Цими словами Господь каже, що готовий обдарувати нас усеможливими благами й дарами, лишень аби ми відійшли від усякого зла, що спустошує наші душі, затьмарює розум, бентежить дух та віддаляє Його благодать, і повернулись із щирим покаянням до свого Отця.

Він не може зробити цього примусово, пригорнути нас силою, але чекає нашого вибору, нашого усвідомленого кроку назустріч. Син навіть не встиг сказати усього, що задумав, як батько вже звелів одягнути його у найкращий одяг та готувати велику вечерю. Так і Бог готовий зустріти нас своєю милістю та щедрими дарами Духа Святого – усе ж залежить від нашого вибору.

Разом із цим Ісус застерігає нас від переступу, показуючи, що хоч би яким солодким здавався той чи інший гріх, результат відступлення від Його Отцівської любові завжди плачевний. Адже сатана – заздрісник і відвічний ворог людського роду, що заманює нас привабливими образами та обіцянками фізичного чи аморального задоволення, внаслідок яких людина, спустошена і розбита, залишається один на один зі своїм падінням. І тут дуже важливо не впасти у відчай, а подібно до блудного сина знайти у собі сили з покаянними сльозами повернутися до Отця.

Однак, якщо над цим, божественним, змістом притчі замислюється, мабуть, кожен, то інший, людський сенс слів Господа, ми часто оминаємо увагою. Адже недаремно Христос згадує і про другого, працьовитого, доброго, люблячого, сина – який, однак, егоїстично прийняв радість батька та почав нарікати на несправедливе ставлення до себе, випоминаючи свої заслуги.

Суть іншого змісту цієї притчі полягає в тому, що подібно як Бог приймає усіх синів і дочок Своїх – так і ми повинні приймати одне одного як своїх братів і сестер у Христі, з усіма добрими рисами та недоліками кожного. Адже ніхто не може претендувати на більшу винагороду, бо Царство Боже одне і неділиме, і неможливо дарувати комусь одне, а комусь, до прикладу, за заслуги – півтора. Ми не в праві казати до Бога: «Я кращий, дай мені більше». У цій притчі Христос закликає нас до покаяння і, разом з тим, вчить приймати і любити ближніх, – а яка ж любов у вимозі більшої винагороди?

Євангелист Лука вказує на ті обставини, за яких Ісус виголосив цю притчу: «І нарікали фарисеї та книжники, кажучи: Він приймає митарів та грішників і їсть з ними». Як відомо, старшина юдейська вихвалялася своєю праведністю, а митарів, навіть якщо ті й полишали свої минулі злодіяння, зневажала. Саме від такого ставлення до ближнього, від пихатості та зарозумілості застерігає нас Ісус Христос.

Ми ж найперше самі повинні підтримувати та допомагати нашим братам на їхньому шляху до Отця, і всім серцем щиро радіти, що «брат твій оцей мертвий був і ожив, пропав і знайшовся». Саме до вірних синів Церкви Христос промовляє: «Сину мій, ти завжди зі Мною, і все Моє – твоє». Тож не личить нам ремствувати чи нарікати на милість Господню до слабших у вірі, бо це й має бути для нас найбільшою радістю та нагородою – перебування із Богом.