 Із Біблії відомо, що виткані зображення херувимів були на завісі,
яка відділяла Святеє святих від святилища у старозаповітному храмі.
Новозаповітна Церква зображала Ісуса Христа і Божих угодників
спочатку на стінах катакомб, пізніше на стінах храмів і вдома, зокрема
шитвом. «Удавнину Бог, безтілесний і без виду, ніколи не зображувався.
А тепер, коли Бог появився у тілі і з людьми живе, – зображаємо
видимого Бога. Не поклоняюся матерії, але Творцеві матерії», – сказав
св. Йоан Дамаскин.
Після прийняття Християнства Русь запозичила і звичаї прикрашати
дорогими тканинами інтер’єри храмів, шити літургійний одяг. Переливи
дорогоцінних тканин, затканих або гаптованих золотом, їхні орнаменти,
яскравість кольорів – усе це створювало відчуття надзвичайної святості,
підкреслювало урочистість Богослужінь, їхню небуденність. Із того часу
широкого розвитку набуло в нас літургійне шитво. Серед дарів князя
Володимира Васильковича різним церквам 1288 року перелічуються як дари
у Володимирі та Любомилі «і завіси, золотом шиті».
1037 року в Києві постав величезний Софійський собор – центр
громадського, політичного й культурного життя. Усередині храм був
надзвичайно пишно прикрашений. Серед мерехтіння мозаїк, соковитих
фресок виокремлювалися вишиті тканини.
Крім виробів золотого шитва, які високо цінувались і зберігались у
соборах, літописи згадують і тих, хто створював їх. Так, в ХІ ст. Анна,
сестра князя Володимира Мономаха, яка прийняла постриг в Андріївському
монастирі у Києві, організувала школу, де молоді дівчата вчилися
мережити золотом і сріблом.
Золота вишивка Русі-України була тим живодайним ґрунтом, на якому розвивалося гаптування в наступні часи.
Шедевром українського шитва кінця ХV ст. є «Золочівський фелон»
(Львівщина). Найкоштовніший фелон (частина богослужбового облачення
священика) – це дар Константина Мокієвського Києво-Печерській лаврі
(1702 р.).
Справжні вершини мистецтва шитва – українські плащаниці, що
символізують хресний подвиг Сина Божого в ім’я спасіння людей. При
похованні Христа зображають Богородицю, Марію Магдалину, Йоана
Богослова, Никодима з Йосифом Аримафейським. Із боків – ангели, іноді –
жінки-мироносиці. Поширеним стає зображення знарядь мучеництва Христа –
батіг, цвяхи, спис.
Козацька старшина засновувала монастирі, якими опікувалася і щедро
обдаровувала. Тож мистецтво монастирського гаптування – одне з
визначних явищ національної культури.
Частину гаптованих речей виробляли в жіночих монастирях від Полтавщини до Львова, хоча більшість шили в київських обителях.
Чи не найяскравішою сторінкою українського гапту стала творчість
Марії Мазепиної – матері гетьмана Мазепи. З 1688 по 1697 роки вона
очолювала Києво-Вознесенський монастир – визначний осередок шитва. Тут
виконувалися найвідповідальніші й найкоштовніші роботи як для лаври,
так і інших церков та монастирів України. Перлинами світового мистецтва
є її роботи «Христос, Богоматір, Йоан Богослов», «Покрова Богородиці»,
«Вручення ікони» та інші.
Особливістю робіт Києво-Флорівського монастиря стає новий підхід у
розумінні орнаменту. Спокійні, застиглі візерунки, що переважали в
попередні часи, змінюються пружним, динамічним рухом. Орнамент набуває
підвищеної емоційності й символіки. Славу цьому монастиреві здобула
ігуменя Олена, яка щедро дарувала різним церквам свої роботи.
Докорінна реорганізація всіх монастирів Російської імперії відбулася
наприкінці ХVІІІ ст. у зв’язку з указом Катерини ІІ «Духовні штати».
Він скасовував самостійне життя українських обителей і всієї нашої
Церкви в цілому. Вони остаточно перейшли в повну залежність від
Російської Церкви й державної казни. Наша ж Церква з часів заснування
була вільною і сама регулювала своє життя, бо лише номінально залежала
від Константинопольського Патріарха. Усі українські монастирі, котрими
опікувалися гетьмани й козацька старшина, провадили значну
культурно-просвітницьку роботу, утримували школи, друкарні. Позбавлення
давньої автономії для рідної Церкви, ліквідація Запорозької Січі й
скасування гетьманського устрою, закріпачення селян – усе це спричинило
величезний занепад українського життя, зокрема і гаптування.
Нині наше богослужбове шитво відроджується. Багато ікон вишивають
стібками (хрестиком), гладдю, бісером. Майстри і майстрині при цьому
повинні пам’ятати, що виготовляють не картину, а зображають Бога чи
святих, і повинні мати спокій душі, чисте сумління.
Допоможи їм у цьому, Боже!
Волин. єпарх. відом.– 2010.– № 1 (62)
| 
