Меню сайту


незалежна православна студія




Погода в Україні



Календар
«  Листопад 2010  »
ПнВтСрЧтПтСбНд
1234567
891011121314
15161718192021
22232425262728
2930

Головна » 2010 » Листопад » 8 » Нагородженні ювілейною медаллю
12:55
Нагородженні ювілейною медаллю
  7 листопада 2010 р. З благословення Архиєпископа Луцького і Волинського Михаїла, та за дорученням ректора ВДС прот. Ігоря Швеця, професор Волинського національного університету імені Лесі Українки, історик-архівіст - Володимир Рожко після Божественної літургії вручив ювілейні медалі прот. Івану Дуді, та Андрію Дуді.
  Також Володимир Рожко збираючи інформацію до чергового видання книги "Духовна скарбниця церковних дзвонів", піднявся на дзвіницю та доторкнувся до дзвонів, та їх історії.
 

Володимир Рожко "Давні церковні дзвони Божих храмів історичної Волині"

Дзвони, доки вони стали виявом українського православного церковно-релігійного життя, предметами сакрального мистецтва, перебули дуже довгий шлях свого вдосконалення.

У теперішньому вигляді дзвони являють вислід наполегливого пошуку найдосконаліших форм, пропорцій і сплавів, що вібрацією металів творять найніжніший, найчистіший тон.  
Дослідники початку сучасних дзвонів добачають добу бронзи, яка стала першим металом, що його наші далекі пращури використали для видобуття звуку. Знані вже тоді горщики, глибші миски, дзбани й інший господарський посуд давав резонанс. Це помітила людина і, почавши виробляти різні речі з бронзи, спостерігала, що цей новий сплав дає кращий звук, ніж кості, раковини чи навіть кована мідь.

Отож, коли матеріял було устійнено, людина розпочала пошук форми. У цьому ще й дотепер існують певні розбіжності, хоч форма, найчастіше вживана в наших дзвонах, наближена до цілковитої досконалости.

Серед багатьох винаходів дзвони з’явилися у Китаї вже понад дві тисячі років до народження Ісуса Христа. В одного богдихана було дванадцять дзвонів, відлитих так, що давали п’ять музичних тонів. Багато бронзових дзвоників знайдено під час археологічних розкопок в Єгипті, якими дзвонили на свято в честь бога Озіріса [К-ий Іван. Дзвони // Український православний календар на 1963 рік. Видання Української Православної церкви в США. − С. 107.].

З Біблії дізнаємось, що дзвоники вживалися як прикраси богослужбової одежі Преосвященика, − традиція, що збереглася і поширилася в інших народів.

Про це в Святому Письмі знаходимо: "І поробили дзвінки зо щирого золота і дали ті дзвінки поміж гранатові яблука на поділку шати навколо, поміж ті гранатові яблука – дзвінок і гранатове яблуко, дзвінок і гранатове яблуко на подолку шати тієї навколо, на служіння, як Господь наказав був Мойсеєві” [Біблія, Книга Вихід, 39, 25-26.].

Відомі були дзвони і в Асирії за часів царя Соломона і з тієї доби (800 років до Р. Х.) зберігся один дзвоник. Давнім грекам і римлянам добре було також відоме дзвоніння. Вони вживали дзвони однаково для релігійних і буденних потреб – так позначали пору вставання зо сну, вигін худоби на пасовище, початок ярмарку та інше. Історичній науці відомо, коли 323 роки до народження Ісуса Христа перевозили домовину з тілом Олександра Македонського, то мули, що везли колісницю, мали на голові золоті дзвоники.

До використання дзвонів у церковно-релігійному житті в різних народів використовувалися й різні предмети. Так, у давньоєврейського народу, як свідчить Біблія, під час релігійних служб використовувались сурми, труби.

Про сурми, вживані ізраїльтянами в релігійних потребах, знаходимо ще в словах Господа до Мойсея: "Промовляй до Ізраїлевих синів, говорячи: "Сьомого місяця, першого дня місяця буде вам перший спочинок, − пам’ять сурмлення, святі збори. Жодного робочого зайняття не будете робити, і принесете огняну жертву для Господа” [Там само, Книга Левит, 23, 24-25.].

Про широке використання срібних сурм під час Богослужіння як вияв Боголюбови знаходимо в Біблії цілий підрозділ у Книзі Чисел: "І Господь промовив до Мойсея, говорячи: "Зроби собі дві срібні сурми – куттям зробили їх; і будуть вони тобі на скликання громади та на рушення таборів... А сурмити в сурми будуть Ааронові сини, священики і ці сурмлення будуть для вас на вічну постанову для ваших поколінь... А в день радости, і у ваші свята та першого дня ваших місяців засурмите в ті сурми на ваших цілопаленнях та на мирних жертвах ваших, − і вони будуть вам на пригад перед лицем вашого Бога. Я – Господь, Бог Ваш!” [Там само, Книга Чисел, 10, 1-2, 8, 10.].

Перші вістки про дзвони як явище суто церковне походять з Італії. За єпископства Паулінія у ІV ст. відлили дзвони для храму міста Нола й тому невеликі дзвони довший час називали "нолами”, а більші розміром "кампанами” від округи Кампанія, де розташоване місто Нола. Існує переказ, що взірцем для форми дзвона майстри-людвісари взяли польову квітку "дзвіночок”.

Західна церква зберегла про це такий переказ. Одного разу єпископ Пауліній вийшов за місто, втомився й заснув на траві. Минали години, наближався час вечірнього Богослужіння, а він усе спав і, напевне, спізнився б до храму, якби його не розбудив мелодійний передзвін якихось дзвіночків. Пробудившись, він переконався, що то бриніли польові квіти – дзвіночки. І прийшла думка – зробити металевій дзвін на взірець тих квітів [П. Ф-ко. З історії церковних дзвонів // Український Православний календар на 1973 рік. Видання Української Православної церкви в США. − С. 25.].

Порядок використання дзвонів під час служби Божої упорядковано за папи Сабіяна (604 – 606).

Належало вдарити в дзвін сім разів на добу, позначаючи за допомогою тонів дзвону Богослужбовий поділ доби. Про смерть папи Сабіяна було також сповіщено церковними дзвонами. У Шотляндії в кінці ХVІ ст. опівночі, "як тільки вдарять в дзвін”, виходили на молитву ченці разом із Св. Колюмбаном, у Німеччині поширення дзвонів пов’язано з ім’ям Св. Боніфація, що проповідував серед німців віру Христову.

Виготовлення дзвонів на початках займало багато часу, бо їх виконували із заліза або міді. Для цього вживали металевих листів, сковуючи їх цвяхами.

Пізніше навчилися відливати дзвони, і вже в ІХ ст. в єпископському катедральному храмі міста Метц знаходилося 12 дзвонів [К-ий Іван. Дзвони. − С. 107.].

У VІІ ст. дзвони були поширені вже по всій Европі завдяки старанням Карла Великого, а Папа Іван ХІV встановив звичай "хрещення” дзвонів, під час якого дзвонові давалося ім’я одного зі святих, а "охрещений” дзвін мав чудесну силу відганяти злих духів, знімати недугу. У Женеві зберігся давній великий дзвін з написом: "Відганяю чуму, віддаляю демонів”.

У східній церкві дзвони появилися значно пізніше, десь у половині ІХ ст., коли венеційський дож Орсо на прохання візантійського імператора Василя Македонянина переслав до Царгороду 12 дзвонів для новозбудованої церкви [П. Ф-ко. З історії церковних дзвонів. − С. 25.].

Проте у Візантії не мали великого захоплення від дзвонів, вбачали латинським обряд дзвоніння, побоювалися будувати дзвіниці через часті землетруси, а по взятті Константинополя турками 1453 року нові господарі взагалі заборонили вживати дзвони як вияв християнської традиції під час релігійних треб.

В Україну, на Волинь запозичено було дзвони з країн західної Европи, найправдоподібніше з Німеччини через Моравію. Свідченням того є найдавніша наша назва дзвону "колокол”, що походить від німецького "Die Glocke”.

Яка необхідність дзвонів була для нашої церкви? Насамперед, сповіщати вірних про початок богослужінь, радісних, сумних подій, а до їх появи це робили за допомогою "била” або "клепала”, маємо й історичні джерела про їх наявність у храмах Божих історичної Волині.

Це були своєрідні дошки – "било” з дерева, а "клепало” з металу. Ці била перейняла наша церква від Візантії, в якій при храмах було їх два ряди: велике і мале, ручне.

У давніх монастирях, особливо печерних, "била” існували ще в середині ІХ ст., а старовіри використовували їх ще й у ХІХ ст. замість дзвонів. Це були дещо вигнуті, досить тонкі дошки з особливо приємним звуком, по яких вдаряли дерев’яним молотком. На зміну їм на Волинь прийшли "клепала” – металева дошка з заліза або міді, яку завішували біля храмів на ланцюгах.

Про широке використання "била” маємо повідомлення в наших літописах. У "Літописі руському” знаходимо про биття в "било” у зв’язку з упокоєнням в Бозі преподобного Теодосія Печерського 1074 року й "він”, Теодосій, тоді повелів зібрати братію всю. І братія ударила в била і зібралися всі [Літопис руський. − Київ, 1989. − С. 113.].

Знаходимо про "било” тут згадку, коли літописець розповідав про старця Матвія: "Як звичайно, коли сей старець одстояв заутренню, а братія одспівавши заутренню, перед зорею ішли по келіях своїх, старець же сей виходив із церкви після всіх. І коли він якось ішов і сів, спочиваючи, під билом, − бо келія його була оддалеки від церкви, − то побачив він тут, ніби натовп пішов від воріт...” [Там само. – С. 116.].

Перші писемні згадки про наявність дзвонів у храмах Божих Святої України – Руси знаходимо вже 988 року, але на Волині, зокрема у місті Володимирі, вони були в церквах ще до всеукраїнського хрещення Володимиром Великим [П. Ф-ко. З історії церковних дзвонів. – С. 25.].

На зміну "билу” і "клепалу” до наших храмів Божих появились дзвони, напочатку при катедральних, монастирських, а тоді по парафіяльних церквах.

До Києва церковні дзвони, найімовірніше, потрапили в обозі вина цісарівни Анни по її одруженні з князем Володимиром Великим, одначе на Волині, в Галичині з’явилися вони ще раніше й свідченням того була наявність того часу майстрів-людвісарів у Перемишлі, Володимирі, Холмі.

Про широке використання дзвонів під час служб Божих знаходимо в "Літописі руському” 1066 року, коли то Полоцький князь Всеволод, захопивши Новгород, вивіз з міста багато військової здобичі, серед якої і дзвони з храму Св. Софії. Як дуже цінна військова здобич вважали дзвони довший час. Вони були ще військовими трофеями в Першу і Другу світову війни.

Як воєнні трофеї були дзвони з Київських храмів вивезені 1169 року Андрієм Боголюбським під час московського погрому Києва: "... і взяли вони майна безліч, і церкви оголили од ікон, і книг і риз, дзвони познімали всі ці смоляни, суздальці” [Літопис руський. – С. 295.].

Про переспів дзвонів у Святій Софії до утренньої в квітні 1185 року в час походу князя Ігоря на половців знаходимо в літературній пам’ятці українського походження "Слово про Ігорів похід”: "Йому в Полоцьку рано дзвонили дзвони утренню в святій Софії, а він у Києві дзвін чув” [Слово про Ігорів похід. – Вінніпег, 1967. – С. 166.].

Благовіст волинських дзвонів сповіщає нам під датою 1237 року "Літопис руський” такими словами: "І дзвони Данило приніс з Києва, а інші тут вилив” [Літопис руський. – С. 418.].

Як дізнаємося з цих слів літописця, король Данило, розбудовуючи місто Холм – західню столицю тогочасної України, до святих храмів Божих привіз дзвони з Києва, а інші відлив на місці. Зрозуміло, що мав король Данило відповідних місцевих волинських майстрів-людвісарів та відповідну базу для відлиття дзвонів, яких на волинській землі вже і до того було багато відлито. Чому король Данило привіз дзвони із Києва, а не задовольнявся місцевими, можна судити з попередніх слів літописця, що то були дарунки, серед яких поруч дзвонів бачимо і святі ікони подаровані, "... що їх йому сестра Федора дала з Київського монастиря Св. Федора” [Там само.]. А благовірний князь Володимир Василькович, за словами того ж літописця, відлив дивнозвучні дзвони для побудованого ним храму Св. Юрія в місті Любомлі, що таких "не було по всій землі”.

Ці дві літописні згадки, наштовхують нас на роздуми, що давнє волинське людвісарство свої пракорені виводить ще з княжих часів, тобто з самою появою перших храмів Божих на нашій землі.

Як ми згадували вище, в Х ст. церковні дзвони були в храмах княжого Володимира, а в роки погрому ордами Батия землі нашої вони били на сполох, піднімали своїм мелодійним дзвінкоголоссям дух оборонців міст, обложених ворогом; їх сумні мелодії плакали за загиблими і падали вони з дзвіниць храмів на землю, скинуті ворогом, щоб разом з полеглими скам’яніти мовчанкою.

Друге міркування – це якась частина церковних дзвонів, як подарунки для волинських князів, в даному випадку короля Данила, привозилася з Києва, країн західної Европи, цілком можливо, і як воєнна здобич доставлялися із захоплених чужинецьких міст.

Судячи з пізніших збережених дзвонів, переважно майстрами-людвісарами були німці, що оселилися по наших містах: Володимирі, Холмі, Луцьку та інш.

Розвиток українського православного церковного людвісарства історичної Волині продовжувався й у наступні віки. У ХV – ХVІІ ст. на історичній Волині знаходимо школи людвісарства, серед них найдавніші – у Володимирі, Холмі, Луцьку, пізніші – в Дубному, Бродах.

До збережених давніх волинських дзвонів належать дзвони Святогірського Успіння Божої Матері монастиря в Зимному та монастирського храму Преображення Господнього в місті Дубне.

Перший дзвін 1566 року був подарований князем Чорторийським до Святогірського Зимненського монастиря. Його нижній діяметр 102 см, вага 700 кг. Оздоба дзвону складається з орнаментального фризу, вміщеного на шиї, та смуги напису, майстерно виконаного стрункими кириличними уставними літерами, тому він і не монотонний і сприймається як органічна частина декоративного фриза.

Орнаментальний фриз складається з ритмічно повторюваних мотивів у вигляді овалів з пружної есоподібної дуги та людських маскоронів у ній. Ці мотиви засвідчують про добру обізнаність майстра-людвісара з ренесансною орнаментикою, проте одночасно ці нові елементи подано в дусі орнаментальної традиції княжої Волині. Рельєф орнаменту, як і всіх інших зображень на дзвоні, дуже виразний і барвистий, але стриманий. На дзвоні є ще ряд зображень: перед написом на малому круглому медальйоні – Агнець Божий, а на поверхні дзвону – зображення Пресвятої Богородиці у променистому сяйві та воскреслого Ісуса Христа.

Останній рельєф звертає на себе увагу спокійною композицією, чіткими формами, зображених правильно, з анатомічної точки зору, фігурами, виразністю та лаконізмом арки епохи Ренесансу, що замикає зображення [Рожко Володимир. Церковні дзвони Волині в ІХ – ХVІІ ст. // Наша віра. – 2000. – Ч. 11. – С. 9.].

Дзвін 1572 року з монастирського храму Преображення Господнього в місті Дубне за часом і орнаментикою близький до Зимненського, але менший розміром. Його нижній діяметр 74 см. Орнаментика дзвону бідніша, а головною його прикрасою є кириличний напис. За своїм графічним характером напис відмінний від Зимненського, у ньому зустрічаються своєрідні ліґатури-літери, виведені гнучкою, рівномірною лінією, що до півуставу та скоропису, суто декоративного характеру. Нижче напису є вузьке пасмо, яке оперізує шию дзвона. На площі дзвона в гербовому щитку вміщено монографію ™ , очевидно, знак майстра-людвісара, а по боках щитка – літери "Г” та "В”.

Обидва ці дзвони мають добрі, врівноважені, спокійні пропорції. Розтруби їх порівняно з діяметром шиї неширокі, різниця між висотою і найбільшим діяметром незначна [Жолтовський Павло. Художнє лиття на Україні. – Київ, 1973. – С. 31.].

На цих дзвонах – найкращі зразки кириличних написів, бо на інших збережених кириличних мало, переважають латинською, подекуди польською мовами.

Кириличний напис дзвону Зимненського монастиря читається так: "Цей дзвін подарував Олександер Чорторийський Зимненському монастирю 1583 року”. Ще один, так званий Молодівський дзвін 1583 року, пам’ятка церковного людвісарського мистецтва історичної Волині, відлитий для храму села Молодове на Берестейщині майстром М. Гофманом в Каунасі. Дзвін цей відлитий з міді, висота 62 см, багатий декоративними прикрасами: крилаті коні, леви, олені, текст з подякою українським православним шляхтичам Войнам. Нині цей дзвін знаходиться в музеї Мінська.

Перших два дзвони збережені пам’ятки людвісарського церковного мистецтва свідчать нам про живу творчу працю волинських майстрів, давні традиції в цьому ремеслі поєднані з новими, що їх дух епохи приніс із заходу.

Безперечно, що в ті часи на історичній Волині вже кожен храм Божий мав певної мистецької вартости дзвони, які використовувалися під час Богослужінь, одначе вони майже всі загинули під час руйнівної повені польських, московських окупантів, німецьких нацистів, а їх залишки зникли в ненаситнім череві атеїстичного червоного московського монстра в роки войовничого атеїзму 20 – 70-х років минулого століття, особливо на східній Волині, де вони масово були знищені.

Центрами людвісарського мистецтва історичної Волині у ХVІІ – ХVІІІ ст., судячи по збережених дзвонах, залишались місто Дубне і місто Броди, яке в той час було в складі Волинської єпархії і лише за першим поділом Польщі 1772 року відійшло до Галичини у склад Австрійської імперії.

З майстерні людвісарства в місті Дубне походить дзвін з ХVІІІ ст., який нині зберігається в Дубнівському музеї-заповіднику і належить до особливо цінних взірців церковних дзвонів. Його поверхня удекорована рослинним орнаментом, зображеннями святих, зберігає вишуканість графіки.

Дуже високої людвісарської роботи є дзвони 1643 року з м. Сокаль та 1654 року з храму села Осекрів на Володимирщині. Обоє мистецьки вдекоровані і належать до виразних взірців волинського людвісарства.

У музеї міста Переяслава зберігається дзвін, який, відповідно до напису на ньому, був відлитий у 1649 році з дозволу гетьмана Богдана Хмельницького Андрієм Савичем на замовлення церковного братства Різдва Пресвятої Богородиці для храму міста Чуднів на східній Волині. Можна по декораціях судити, що всі роботи високопрофесійного майстра [Там само. – С. 36.].

У Свято-Благовіщенському храмі міста Ковеля зберігався дзвін 1643 року роботи львівського відливника Андрія Франка (Франковича). Нижній діяметр дзвону – 62 см. На шиї його напис латинською мовою, а на плащі – герб [Там само. – С. 125.].

З ХVІІІ ст. збережено дзвони в храмах Св. Параскеви села Чаруків на Луччині, Св. Миколая в селі Лідихів, Св. Андрія в селі Старий Олексинець на Кременеччині, Різдва Пресвятої Богородиці в селі Мишківці, Преображення Господнього в селі Решнівка, Св. Троїці в селі Чернихівці на Збаражчині, Покрови Пресвятої Богородиці в селі Тайкурах на Рівненщині та інші.

У ХІХ – поч. ХХ ст. спостерігаємо масовий занепад волинського людвісартства, лише на Дубенщині збережено один дзвін 1806 року місцевого виробництва. У верхній частині він гарно вдекорований рослинним орнаментом з написом кирилицею та зображенням святих.

Відтак, всі дзвони довозилися з Московщини. Зокрема у Почаїв, на Козацькі могили під Берестечком, і навіть у віддалені поліські села, як от у храм села Морочне на Зарічнянщині.

Церковні дзвони в Божих храмах історичної Волині в усі часи були невід’ємною річчю, а їхні мелодії прикрашали Богослужіння.

дзвони дзвіниці собору Різдва Пресвятої Богородиці можна переглянути тут
фотографії можна переглянути тут: Картинка 1 · Картинка 2 · Картинка 3 · Картинка 4 · Картинка 5 · Картинка 6 · Картинка 7
Переглядів: 865 | Додав: Адмін | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]

АУДІОАРХІВ

РІВНЕНСЬКА ЄПАРХІЯ 
Сайт храму святої Покрови в м. Ніжині
cerkva-snt.at.ua
Свято-Духівський храм УПЦ КП м. Дніпропетровськ


Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0

Собор Різдва Пресвятої Богородиці 2017