7 квітня 2011 року, у шосту неділю Великого посту Православна Церква
відзначає одне із двунадесятих свят – Вхід Господній у Єрусалим а також
вшановує пам’ять прп. Йосифа Пiснеписця (883), прп. Георгiя в Малеї
(ІХ), прп. Йосифа Багатохворобливого, Печерського, в Дальнiх печерах
(ХІV), прп. Зосими (бл. 560), мцц. Фервуфи, дiви, сестри та рабинi її
(341-343), прп. Зосими Ворбозомського (бл. 1550).
Напередодні, 16
квітня, у суботу ввечері, настоятель собору прот. Іван Дуда відслужив Всенічне Бдіння у соборі Різдва Пресвятої Богородиці.
У цей день Церква згадує царське прославляння Ісуса Христа перед Його хресною смертю для
того, щоб показати, що страждання Спасителя були добровільні.
За християнськими тлумаченнями, усі віруючі, як і єрусалимський натовп, грішні у тому, що спочатку чулися захоплені вигуки:"Осанна!", а потім страшний крик: "Розіпни його!"
Церковні служби у цей день продовжують служби Лазаревої суботи. На всеношній свята читаються пророцтва Старого Заповіту про Царя-Месію
разом з євангельськими розповідями про вхід Христа до Єрусалима. На
утрені благословляють (святять) гілки, що їх віруючі тримають у руках
під час усієї служби. Це свідчить, що вони зустрічають Господа, який
невидимо гряде, і вітають Його як Переможця пекла і смерті, тримаючи в
руках «знамення перемоги» — верби з запаленими свічками.
Звичаї
Під церкву заздалегідь навозять багато вербового гілля. Зранку на
Богослуження сходяться всі — старі й малі, — бо «гріх не піти до церкви,
як святять вербу». Коли закінчується відправа і священик окропить гілля
свяченою водою, то діти — одне поперед одного — стараються якнайшвидше
дістати вербу і тут же проковтнути ії по кілька «котиків» — «щоб горло
не боліло». Звичай святити вербу дуже старий, бо вже в "Ізборнику" (1703 рік) згадується «Праздьникъ вѣрбъны». Згадує про вербу і Данило Паломник (1095 - 1108), що відвідав Єі там бачив «древіе много по брегу Іорданову превысоко, яко вербіе єсть
й подобно». То були пальми, що нагадали нашому землякові рідне ч «вербіє».
…Був колись в Україні звичай носити свячену вербу з церкви до церкви… Так, у Харкові у Вербну неділю учні разом з вихователями та вчителями урочисто несли
свячену вербу від міської парафіяльної церкви Святого Дмитра до
«колеґіюму». А в слободі Котельва, Охтирського повіту, народ, на чолі з духовенством, щорічно носив вербу від
Троїцької церкви до Преображенської. Колись господарі, повертаючися з
церкви з свяченою вербою, до хати не заходили, а відразу ж садили на
городі по кілька гілок або — якщо було близько — то в полі, «щоб росла
Богові на славу, а нам, людям, на вжиток»; а решту, що залишилася, несли
до хати і ставили на покуті під святими образами. Якщо, ввійшовши до
хати, заставали когось, що проспав заутреню, то били такого свяченою
вербою, примовляючи:
« |
Не я б'ю — верба б'є,
За тиждень Великдень,
Недалечке червоне яєчко! |
» |
Молоді хлопці та дівчата билися свяченою вербою ще й коло церкви, та й дорогою, як додому йшли; а б'ючись, примовляли:
« |
Будь великий, як верба,
А здоровий, як вода,
А багатий, як земля! |
» |
В Галичинні примовляли так:
« |
Шутка б'є — не я б'ю,
Віднині за тиждень
Буде в нас Великдень! |
» |