Спасіння з вогню

          На хуторі далеко від села жила велика сім’я. Тато ще вранці поїхав конем у місто. Діти – одне від одного менше – зібралися навколо домашнього вогнища. Мама готувалася до свята. Наближалося Різдво. Діти слухали потріскування дров у печі і мріяли про подарунки.

          Швидко темніло. Домашні почали турбуватися: тато обіцяв повернутися ще за дня, а його все нема та нема. Уночі всіляке може трапитись. Он заметіль як розгуляла, та й вовки в цю пору можуть на людину напасти. І звичайно, всі боялися розбійника Мишка Петрова, який грабував, а іноді і вбивав людей у навколишніх лісах.

          Напруга зростала. Маленька Ліза не витримала і запитала:

          - Чому тата так довго нема?

          Що могла відповісти мама? Уже хто-хто, а вона уявляла всю небезпеку, знаючи, що чоловік повинен був привезти велику суму грошей.

          Заметіль стихала. У тиші  чекання стало ще тривожнішим. І ось старший, дванадцятирічний Федя, запропонував:

          - Мамо, давай я піднімусь на пагорб. Може, почую дзвіночки на татових санях.

          - Іди, мій хлопчику, - перехрестила його мати. – І нехай Господь збереже тебе.

          Федя вискочив у двір. Він не боявся ні темряви, ні вовків, ні розбійників, бо вірив, що Христос завжди захистить його. З вершини пагорба на дорозі нічого не було видно, не чути було і знайомих дзвіночків. Федя став на коліна:

          - Господи, допоможи моєму татові повернутися до дому. Врятуй його і від вовків, і від мишка Петрова. Спаси і самого Мишка. Він нещасний, тому що не пізнав Тебе. Не знає, як Ти всіх любиш, любиш і його. Боже, спаси Мишка.

          Хлопчик встав і пішов до хати. Він не почув чийогось глибокого зітхання, майже стогону, який прозвучав йому вслід.

          Незабаром повернувся тато і вся сім’я радісно зустріла Різдво.

          А через декілька днів у двері постукав похмурий чоловік і попросився на роботу. На хуторі зайві руки завжди потрібні, і його із задоволенням взяли. Працював він старанно, але був дуже мовчазним і після вечері одразу йшов працювати на сінник.

          Однієї ночі почувся крик. Хутір палав. Уся сім’я, вдягаючись на ходу, вибігла у двір. Не було тільки Феді, який спав на другому поверсі і був відрізаний вогнем.

          Здавалося, що врятувати його неможливо, але тут до хати підбіг робітник із драбиною. Він приставив її до стіни, яка вже хиталася, і швидко піднявшись, кинувся у вогонь. Люди зойкнули і почали молитися. Нестерпно довго тягнулися секунди.

          І ось нарешті у вікні з’явилася людина, яка пристала до грудей загорнутого в ковдру Федю. Хлопчик був неушкоджений, а от робітник отримав страшенні опіки.

          Тільки під ранок нещасний отямився. Незважаючи на страждання, обличчя його було спокійним. Він попросив покликати Федю і, переборюючи біль, сказав йому:

          - Я – Мишко Петров, розбійник. На Різдво я хотів пограбувати твого батька, але почув, як ти молився за мене. Господь по твоїй молитві створив чудо: я почав нове життя.

          Він перевів подих і продовжив:

          - Федю, дай мені руку. Я врятував тебе від вогню земного, а ти помолився, щоб Господь врятував мене від вогню вічного.

          Сказавши це, він закрив очі й затих. Обличчя його просвітилося якимось неземним світлом.