Внук, якого я колись учив
ходити, непомітно виріс. Витягнувся, став вищим за мене, але не хоче вчитися
ходити перед Богом. Скажеш йому що-небудь, а він гордовито відповідає:
- Добре, розберемося.
- Він із собою на «ви».
Вечорами внук часто гуляв
із товаришами. Ми з бабусею ніколи не відпускали його без благословення, яке
він зневажливо приймав. Взагалі-то він не балакучий, але одного разу повернувся
схвильований і розповів таку історію.
Будинок був уже недалеко.
Вулиця безлюдна: ніде ні людей, ні машин. Залишилося лише перейти трамвайні
колії – і ось він, рідний дім. І раптом – ба-бах! Перед самим його носом впала
пляшка, яку кинув якийсь п’яний із четвертого поверху, і розбилася вщент! Ще
трохи – і вона влучила б йому в голову.
Мить… Лише мить відділяла
його від загибелі, всього пів кроку… Внук озирнувся. З одчинених вікон
висотного будинку чувся гамір застілля. Навколо – нікого. Хто допоміг би йому?
Та і чи можна було допомогти? Але хтось-таки дав юнакові цю рятівну мить.
Тепер, перед тим як вийти з
дому, він говорить ніби не нароком:
- Ну, я пішов!
Це значить: благословіть,
бабусю і дідусю. І стоїть рівнесенько. Уже на «ви» з благословенням.
