В одному із куточків нашої
землі стоїть невеличкий православний жіночий монастир.Навколо шумлять ліси, зеленіють пасовиська або жовтіють
пшеничні поля, а в монастирі черниці моляться – зранку, ввечері і вночі. А між
молитвою вони працюють і в келіях, і в саду, і на полях. В монастирі є кози,
корови, кури і пес, і коти. Звірі живуть тихо і дружно, тільки пес гавкає, бо
це є його обов’язок. Одні черниці співають в храмі під час богослужіння, а
потім займаються працею в монастирі: шиють, прибирають, печуть просфори,
вишивають. А одна із сестер монастиря займається коровами, курми і собакою. Це
її робота, по-монастирськи – послух; вона любить своїх тварин, і вони знають це
і люблять її.
Одного разу на
монастирському дворі з’явився чужий, облізлий,
поранений, хворий котик. Ніхто не знав, звідки він і де жив раніше. Побачивши
котика, собака загавкав і замахав хвостом. Коти вигнули спини і відвернулись.
Коза тупнула ногою. Корови продовжували жувати свою жуйку. Одна лише сестра,
яка доглядала за коровами, взяла його у свою кімнату – келію, напоїла теплим
молочком і стала лікувати.
Котик лежав в теплі на м’якій
хусточці, зализуючи свої рани, ледь чутно муркотів, ніби наспівуючи собі
пісеньку. Через тиждень-другий він видужав, почав гратись з папірцями на
підлозі келії і раптом зник. Сестра-черниця навіть засумувала. Проте пройшло ще
два дні і котик повернувся до неї, ведучи за собою двох інших нещасних хворих
котиків. Він згадав про інших бідолах і не хотів один тішитись своїм
щастям.
