Материнська молитва

          Бувають чудеса і в наш невіруючий вік, - сказав наш господар, відставний моряк, крокуючи взад-вперед по їдальні. Щоб ви переконалися, розповім вам випадок із свого життя…

          Я прекрасно пам’ятаю той вечір.

          Був ще юнаком, молодим мічманом. Плавання наше того разу було дуже важким і небезпечним. Океан похмуро шумів. У вікна нашої каюти долітали сердиті бризки океану.

          Раптом чуємо швидкі, тверді кроки капітана. Він був людиною суворою і вимогливою, і ми страшно боялися його…

          - Панове, - сказав роздратовано капітан, зупинившись у дверях каюти, - хто насмілився зараз проникнути в мою каюту? Відповідайте!

          Ми, вражені, мовчки переглядалися.

          - Хто? Хто був зараз там? – грізно повторював він і, очевидно, прочитавши абсолютне нерозуміння на наших обличчях, різко розвернувся й пішов на верх.

          Не встигли ми опам’ятатися, як нам було наказано з’явитися нагору.

          Там вишикувалася вся наша команда.

          - Хто був у моїй каюті? Хто дозволив собі цей зухвалий жарт? – грізно волав капітан. ­­­­­­­­

          Загальне мовчання і спантеличення  були йому відповіддю.

          Тоді капітан сказав нам, що тільки-но він приліг у своїй каюті, як хтось промовив до нього: «Тримай на південний захід. Швидкість ходу повинна бути максимальною. Поспішай, доки не пізно».

          Ми слухали розповідь капітана і дивувалися. Вирішено було йти в указаному напрямку…

          Усі юрмилися на палубі.

          Рульовий мовчки казав капітанові на чорний предмет, який виднівся в далині. Капітан підізвав боцмана і щось тихо сказав йому. Коли капітан повернувся до нас обличчя його було блідим.

          Через пів години ми побачили неозброєним оком, що чорний предмет – то був пліт, який заливали хвилі. На ньому лежали дві людські постаті: матрос і дитина. Ще трохи – і було б пізно…

          Капітан, наче любляча мати, клопотався біля дитини. Тільки через дві години матрос прийшов до тями й заплакав від радості. Дитя міцно спало, закуте і зігріте.

          - Господи, дякую Тобі, - вигукнув матрос, простий хлопець. – Видно молитва матері дійшла до Бога!..

          Ми всі обступили його, і він розповів нам історію корабля, який розбився об підводні камені й затонув. Людей було багато. Частина встигла врятуватися в човні, а решта потонула. Він уцілів якимось дивом на уламках корабля. Дитя було чуже, але воно вхопилося за нього в хвилину небезпеки і врятувалося разом із ним.

          - Матуся, видно, гаряче молилася за мене, - сказав матрос, благоговійно перехрестившись. – Її молитва рятувала мене. Ось і лист від неї ношу при собі… Спасибі рідній моїй, - він дістав із кишені листа, написаного слабкою рукою малограмотної жінки.

          Ми перечитали його всі, і він до глибини душі вразив нас. Останні слова, пам’ятаю, були: «Дякую, синку, за твою пам'ять та ласку, що не забуваєш ти стареньку. Бог не залишить тебе. Я день і ніч молюся за тебе, синку, а материнська молитва доступна до Бога. Молись і ти, синку. Будь здоровий, не забувай свою стару матір, котра молиться за тебе. Серце моє завжди з тобою, відчуваю ним усі твої прикрощі та біди й молюся за тебе. Нехай Господь благословить тебе, спасе і збереже тебе мені…»

          Матрос, певно, гаряче любив свою матір і постійно згадував про неї.

          Врятований семирічний хлопчик полюбився капітанові, людині бездітній; він вирішив залишити дитя в себе…

          Ось і вся історія, панове! Я розповів вам істинну правду. Усі мої товариші, матроси, були свідками цього випадку.