Легенда про халіфа

          Багатий був халіф, але не радували його ні чисельні скарби, ні влада. Нестерпно довго тягнулися одноманітні, безцільні дні. Радники намагалися розважити його розповідями про чудеса, таємничі події та неймовірні пригоди, але погляд хліфа залишався розсіяним і холодним. Здавалося, саме життя набридло йому, і він не бачив у ньому ніякого сенсу.                                                                    

          Та якось із розповіді одного заїжджого мандрівника халіф дізнався про пустельника, якому було відкрите таємне. І загорілося серце владики бажанням побачити наймудрішого з наймудріших і дізнатися, врешті, для чого людині дано життя.

          Попередивши найближчих про те, що йому на деякий час треба залишити країну, халіф вирушив у дорогу. Взяв він із собою тільки старого слугу, який його виховав і виростив. Уночі караван таємно покинув Багдад.

          Але Аравійська пустиня жартувати не любила. Без проводиря подорожні заблукали, а під час піщаної бурі розгубили і караван, і поклажу. Коли вони відшукали дорогу, в них залишилося всього лише один верблюд і трохи води в шкіряному мішку.

          Нестерпна спека і спрага звалили з ніг старого слугу, і він знепритомнів. Страждав від спеки і халіф. Крапля води здавалася йому дорожчою за всі скарби. Халіф поглянув на мішок. Там ще було кілька ковтків дорогоцінної вологи. Зараз він освіжить свої запечені вуста, зволожить гортань, а потім впаде в забуття, як оцей старий, котрий ось-ось перестане дихати. Але раптом думка зупинила його.

          Халіф подумав про слугу, про життя, який той цілком віддав йому. Цей нещасний, знемагаючи від спраги чоловік помирає в пустелі, виконуючи волю свого господаря. Халіфу стало шкода бідолаху і соромно за те, що впродовж довгих років він не знайшов для старого ні доброго слова, ні посмішки. Тепер вони обоє помирають, і смерть порівняє їх. Так невже за всю свою багаторічну службу старий не заслужив ніякої подяки?

          І чим можна віддячити тому, хто вже нічого не усвідомлює?

          Халіф узяв мішок і влив залишки цілющої вологи у відкриті вуста вмираючого. Незабаром слуга перестав метатись і спокійно заснув.

          Дивлячись на умиротворене обличчя старого, халіф відчув невимовну радість. Це була мить щастя, дар неба, заради якого і варто було жити.

          І тут – о безконечна милість Провидіння! – полилися потоки дощу. Слуга прокинувся, і подорожні наповнили свої міхи.

          Отямившись, старий сказав:

          - Господарю, ми можемо продовжити путь.

          Та халіф похитав головою.