В одного вченого чоловіка
був невеликий пес, із дуже розумною мордочкою. Звали його Кудлай. Він любив,
щоб із ним гралися, і лагідно терся об ноги господаря, коли той гладив його хвилясту
шерсть.
Учений був людиною зайнятою
і серйозною, а тому не міг навчити Кудлая ні служити, ні давати лапу. А втім,
це не заважало Кудлаю любити свого господаря й уважно слідкувати своїми
розумними чорними очима за кожним його рухом. Нічого Кудлай не залишав поза
увагою: чи віз проїде по вулиці, чи рознощик закричить під вікном, - зараз він
нахилить морду набік і шкіру на лобі збере в складки, ніби думає: що це за шум?
Більше за все любив Кудлай, коли хазяїн його встав із-за стола, потягувався,
випрямляючи змучену спину, і говорив: «Кудлаю, гуляти!»
Тоді Кудлай починав
стрибати, скавучати, гавкати і, як стріла, летів униз по сходах. Вибігши на
вулицю і зробивши кілька стрибків, він раптом став серйозним і розважливим
собакою і поважно йшов по переду.
Щоранку він разом із господарем
ходив у магазин по хліб. Продавець, великий любитель собак, давав кожного разу
Кудлаю два сухарі, і пес один сухар з’їдав у магазині, а другий
приносив додому, де, розвалившись перед ніччю, знищував його з великим
задоволенням.
Якось, ідучи в булочну,
вчений побачив худющого собаку, який лежав, притиснувшись до стічної труби. Він
дивився дуже сумно і тремтів від холоду.
По дорозі в булочну Кудлай
лише злегка покосився на собаку, але коли йшов назад, тримаючи в зубах свій
сухар, раптом зупинився біля нього. Зупинився і вчений, щоб подивитися, що буде
далі. Кудлай постояв, наче роздумуючи, і вже, було, продовжив свій шлях, але
раптом різко повернувся, ніби на щось зважившись, підбіг до собачки і обережно
поклав перед ним сухар.
Подивившись на господаря,
Кудлай покрутив хвостом, ніби запрошуючи його йти за ним, і статечно попрямував
додому.
Раптом поруч із ним
пролунав дитячий голос:
- Добродію, подайте заради
Христа.
Учений озирнувся. Перед ним
стояв хлопчик років десяти і простягав руку за милостинею.
- Замість того, щоб
вулицями бігати і канючити, йшов би краще в школу та вчився, - пробурчав вчений
і хотів піти далі, але тут погляд його впав на Кудлая, який, стурбований
сердитим голосом господаря, заклопотано дивився на нього, нахиливши набік свою
розумну мордочку.
Учений зупинився.
- Ти, напевно, голодний? –
запитав він хлопчика і, не чикаючи відповіді, поспішно продовжив: - Ну, ходімо
за нами, не бійся, либонь, знайдеться, чим тебе нагодувати.
