Хоча пройшло уже років
тридцять, а ту хмаринку він досі пам’ятає. Було це в селі Даниловичі, що під
Гомелем. Забули люди Бога. Річки почали повертати, моря створювати. Уявили себе
богами. Як їх на розум наставити?
І взялася посуха. За місяць
не випало ані краплі дощу. Трави полягли й пожовтіли, все жито згоріло. Як
бути? Загине врожай – голод неминучий. І пішли колгоспники до голови з
проханням дозволити їм з батюшкою відслужити в полі молебень з іконами і
церковними пісне співами. А часи тоді були страшні: влада намагалася закрити
церкви, які ще залишилися, а дивом уцілілих священиків розігнати, щоб і духу
православного на землі не залишилося.
Голова був у відчаї. І план
виконувати треба, і голоду боїться, і влади безбожної. І людей шкода – як
виживуть? Махнув рукою – служіть свій молебень!
Три дні всім миром постили,
навіть худобу не годували. А на небі – ні хмаринки. Нарешті, з іконами і
молитвами пішли люди в поле. Попереду – отець Феодосій у повному облаченні. Усі
взивають до Бога, всі душі ніби в одно злились покаянно: «Прости нас, Господи,
надумали жити без Тебе. Господи, помилуй…»
І раптом бачать – на
горизонті з’явилася хмаринка. Спочатку маленька,
а потім усе небо над полем заволокло. Як же вони до Бога взивали! І пішов дощ.
Та не просто дощ, а справжня злива! Напоїв Господь землю.
Голова радів: «Моліться хоч
щодня!» І що дивно – у сусідніх районах жодної краплі не впало.
П’ять років було тоді синові отця
Феодосія. Тепер він сам став батюшкою. Звати його отець Федір. Запитаєш його
про хмаринку – заклопотане обличчя й просвітліє. Чи можна забути ту зливу
Божественної благодаті? Тепер отець Федір храм Всіх Святих будує, щоб люди від
духовної спраги не загинули.