Навколо нашого хутора, в
ярах і мокрих місцях, водилося немало змій.
Я не кажу про вужів: до
нешкідливого вужа в нас так звикли, що і змією його не називають. У нього є в
роті невеликі гострі зуби, він ловить мишей і навіть пташок і, мабуть, може
прокусити шкіру, але не має отрути в цих зубах, і укуси його не шкідливі.
Вужів у нас було багато,
особливо в купах соломи, що лежала біля стодоли: як пригріє сонечко, так вони і
повзуть звідти; шиплять, коли підійдеш, язик чи жало показують, але ж не жалом
змії кусають. Навіть у кухні під підлогою водилися вужі: як стануть, бувало,
діти, сидячи на підлозі, молоко хлебтати, так вуж і повзе й до чашки голову
тягне, а діти його – ложкою по лобі.
Правда, водилися в нас не
лише вужі; водилась і отруйна змія, чорна, велика, без тих жовтих смужок, які
видно у вужа біля голови. Таку змію називають у нас гадюкою. Гадюка нерідко
кусала худобу, і якщо не встигнуть, бувало, покликати з села старого діда
Охріма, який знав якісь ліки проти укусів отруйних змій, то худоба неодмінно
гине, - роздме її, бідну, як гору. Один хлопчик у нас також помер через гадюку.
Вкусила його біля самого плеча,і, ще до того, як прийшов Охрім, пухлина
перейшла з руки на шию і груди; дитя стало марити, метатися і через дві години
померло. Я в дитинстві багато наслухався про гадюк і боюся їх страшенно, ніби
відчував, що мені доведеться зустрітися з небезпечною гадиною.
Косили у нас за садом, у
сухій балці, де весною щороку біжить струмок, а влітку тільки сирувато і росте
висока густа трава. Усяка косовиця була для мене святом, особливо, як згребуть
сіно в копиці. Тут, бувало, і станеш бігати сінокосом та зо всього маху
кидатися в копиці й борсатися в духмяному сіні, доки не прогонять жінки, щоб не
розбивав копиць.
Ось так і цього разу бігав
я і перекидався, жінок не було, косарі пішли далеко, і тільки наш чорний,
великий собака Бровко лежав на копиці і гриз кістку.
Перевернувся я в одну копицю, перекинувся в
ній зо два рази і раптом скочив із жахом. Щось холодне і слизьке мазнуло мене
по руці. Думка про гадюку промайнула в голові моїй, і що ж? Величезна гадюка,
яку я стурбував, вилізла з сіна і, піднімаючись на хвіст, готова була на мене
кинутись.
Замість того, щоб бігти, я
стою, як закам’янілий, ніби гадина зачарувала
мене своїми некліпаючими очима без повік. Ще хвилина – і загинув би; але Бровко,
як стріла, злетів з копиці, кинувся на змію – і зав’язалася між ними смертельна
боротьба.
Собака рвав змію зубами,
топтав лапами; змія кусала собаку і за морду, і за груди, і за живіт. Але через
хвилину лише шматки гадюки лежали на землі, а Бровко побіг геть.
Тут тільки повернувся до
мене голос; я почав кричати і плакати; прибігли косарі й косами добили ще
тремтячі шматки змії.
Але найдивніше те, що
Бровко з цього дня пропав…
Тільки через два тижні
повернувся він до дому: худий, охлялий, але здоровий. Батько говорив мені, що
собаки знають траву, якою вони лікуються від укусів гадюки.
