Почала Оксанка неспокійно спати: то
заговорить уві сні, то заплаче. Прокинеться мама, перехрестить доньку – вона й
заспокоїться. Але наступної ночі все повторювалося.
Хоча донечка була ще
маленька, батьки часто їй про Бога розповідали. Дівчинка, завмираючи, слухала.
Ось тато і навчив її:
- Якщо тобі щось страшне
присниться, ти уві сні Бога поклич.
В ранці Оксанка радісно
сказала:
- До мене в ночі Баба-яга
прийшла, а я Бога покликала. Вона злякалась і втекла.
Як це так? Хіба можливо це ? Дівчинка
ж спала.
Спати-то вона спала, але
душа її молилася.
***
Одну жінку перед операцією
лікар запитав:
- А що ти нам скажеш, коли
ми тобі дамо снодійне? Одні в нас сваряться, інші – кричать… А ти що говорити
будеш? Жінка знизала плечима. Саме запитання видалося їй дивним: хіба може вона
знати, як буде себе вести, коли присплять її свідомість?
Після операції лікар
здивовано запитав:
- Пам’ятаєш, що говорила?
- Ні…
- Ти, голубко, читала покаянний
канон.
Лікар, людина віруюча,
часто сам ці слова говорив:
- Помилуй мене, Боже,
помилуй мене.
А канон він читав на
передодні Святого Причастя по молитвослову. Дуже вже він великий, важко його
запам’ятати. А хвору ще й приспали. Як же творилася молитва?
Знову-таки – душею! Коли
йшли секунди між життям і смертю, її душа просила:
