Небезпечна подорож

          На свята Михайликові батьки одержали листа із Фінякіно. Бабуся писала, що, слава Богу, живуть добре, дров і вугілля заготували багато, а соленого-вареного і того більше, що у Полкана тепер нова буда, а снігу в цьому році випало стільки, що й села не видно за кучугурами. Тільки комини стирчать.

          «Приїжджай, Михайлику, в гості, - писала бабуся, - і обов’язково з друзями. Дуже ви нас з дідом сподобалися влітку: такі дружні, працьовиті та веселі. Дід Костянтин перемурував піч. Тепер вона пече такі пиріжки, що пальчики оближете. Я буду вас пирогами та ватрушками годувати, а дід обіцяв взяти вас із собою на полювання він цілими днями в лісі пропадає, і зовсім не має кому доріжок серед кучугур прокладати. На вас одна надія – та батькам і скажіть. Ми вас чекаємо».

          Михайло прочитав листа – і мерщій до Іванка та Павлика: так, мовляв, і так – зовсім Фінякіно засипало.

          - Треба їхати! – вирішили друзі.

          Батьків Павлика вмовляти не довелося. Його тато керував вертольотом і сам дуже любив подорожувати.

          - Мені завтра в Калугу летіти, а це абсолютно в іншу сторону, - засмучено сказав він. – а то я доставив би вас просто на Фінякінські гори. Але нічого, електричкою доберетеся, не маленькі. Михайло он як вимахав, майже такий як я.

          - Та що ви, дядю Гришо, - засоромився Мишко.

          Івана теж відпустили без розмов, але з однією умовою: щоб він слухався Мишка.

          - Добре, - сказав Іванко, - буде зроблено.

          Вранці, з рюкзаками за плечима, друзі прийшли в церкву, щоб батюшка благословив в дорогу. До початку служби вони спізнилися. Тільки що звершився малий вхід, і батюшка вже був у олтарі. Віддали друзі записочки до свічного ящика, приклалися до ікон і вийшли в притвор порадитись.

          Електричка за двадцять хвилин, - попередив Михайло і для більшої переконливості постукав пальцем по годиннику.

          - Я без благословення не поїду, - на відріз відмовився Павлик. – Мене тільки з такою умовою й відпустили.

          - Наступна аж о тринадцятій сорок, - зітхнув Мишко. – Між іншим, через тебе спізнилися, надто довго збирався.

          - Так давайте і поїдемо о тринадцятій сорок, - запропонував Павлик. – Різниця невелика.

          - Так?.. А ти, Іване, чого мовчиш?

          Іванко знизав плечима і каже:

          - Мені, Михайлику, звеліли тебе слухатися. Як скажеш, так і буде.

          - Ну? – Знову повернувся Мишко до Павлика. – Твоє останнє слово.

          - Ні, Мишку. Без благословення не можу. І вам не раджу.

          - Ну, як знаєш. Гайда! – рішуче сказав Мишко Іванкові. – Може-таки, не згубимось. А ти, Павлику, їдь о тринадцятій сорок. Сідай у перший вагон, ми тебе зустрінемо. До зустрічі у Фінякіно.    

          Підхопили Мишко з Іванком рюкзаки, перехрестились і побігли на станцію. Якраз устигли. Стояв сонячний і морозний січневий ранок, в електричці було багато лижників і рибалок. За вікнами іскрився сніг, а товсті чорні дроти вздовж дороги не провисали, як завжди, а були натягнуті морозом, і на них сиділи поважні галки. Іванко їхав, крутив головою і підказував зупинки. З усього було видно, що він частенько подорожував цим маршутом.

          - Зараз буде Мар’їно, - попередив він. – Потім Дачне. За Дачним Вишневе. Я зупинки дуже добре пам’ятаю, зі мною не пропадеш.

          Незабаром у вагон увійшли контролери.

          - Приготуйте квитки, - сказали вони, - клацаючи маленькими блискучими щипцями. Коли контролери підійшли до наших друзів, Мишко мовчки простягнув обидва квитки.

          - В далеку дорогу зібралися, хлоп’ята? – запитали контролери і, не дивлячись, продірявили спочатку один квиток, а тоді й другий.

          - У Фінякіно, - відповів Мишко. – До дідуся з бабусею в гості.

          - У Фінякіно не зупиняємось.

          - Як це – «не зупиняємося»? Завжди зупинялися, а тут раптом – «не зупиняємось»!

          - Це влітку з усіма зупинками їдемо, - пояснили контролери. – А зараз зимовий розклад.

          У Іванка серце закотилося у п’яти.

          - Найкраще вам вийти на Річній і там дочекатися наступної електрички. Або автобусом.

          І контролери пішли.

          - Починається, - зітхнув Іванко.

          - Не журись, - заспокоїв його Мишко. – Є ідея. Ми не будемо на Річній виходити і час втрачати, а зробимо по-іншому. Будемо проїжджати Фінякіно – вийдемо в тамбур і рванемо стоп кран. Він саме для таких випадків і призначений. Електричка зупиниться – ми й вискочимо. Не будь боягузом, Іване, зі мною не пропадеш!

          - Ох, Мишку, не подобається мені твоя ідея, - похмуро сказав хлопчик. – Давай зробимо, як контролери сказали.

          - Тобі звеліли мене слухатися? – примружився Мишко. – Звеліли, ні?

          - Звеліли.

          - От і слухайся. Твоє діло маленьке. Знаєш, що таке послух? Нічого не вдієш – тут Мишко мав рацію.

          Іванко примовк. Він знову почав дивитися у вікно, а Мишко, знай собі, вертиться та знову зупинки підказує.

          - Вишневу проїхали, наступна Грибна. Ми з татом сюди по гриби їздимо. Ох, і грибів тут! Прохали і Грибну. Наступна Річна, а після неї і наша. Приготуйся, Іване, може, навіть на ходу стрибати доведеться. Шкода, я танковий шолом не прихопив – у ньому падати м’яко.

          Мимо Річної електричка промчала з усього духу, обдавши платформу сніжною стрімкою курявою. Друзі вийшли в тамбур. Тут було сніжно і гойдало-розгойдувало. Поміж вагонами чулося сильне скрипіння, і звідти тягнуло холодом.  Іванко тоскно глянув на сіренький запломбований стоп-кран і зітхнув. Він ще ніколи не зупиняв електричку в такий спосіб.

          - Пора, - сказав Мишко і одягнув рукавиці.

          - Може, не будемо? – сказав Івась, усе ще не втрачаючи надії, що Мишко схаменеться. – А якщо раптом аварійну ситуацію створимо? Давай доїдемо до першої ж зупинки і на зустрічній електричці повернемося.

          - Ну, знаєш, - відмахнувся той. – Тоді Павлик раніше від нас у селі буде. Не будь боягузом, Іване, зі мною не пропадеш!

          Він двома руками взявся за стоп-кран та як рване його вниз. Щось завищало під вагоном, а в електричній шафі, що навпроти стоп-крана , загуділо й заклацало. Швидкість відразу впала, а у вагоні з полиць посипались сумки і рюкзаки. Десь загавкав собака. Відчайдушно завищали колеса, і електричка, проїхавши трохи на гальмах, зупинилася. Під вагоном продовжувало безперервно шипіти. Пахло смаленим. Ожило радіо під стелею.

          - Негайно закрийте стоп кран!

          Двері зашипіли і прочинились. У вагоні плакала дитина.

          - Втікаймо! – крикнув Мишко, розштовхуючи ослаблені двері на обидві сторони, і перший стрибнув просто в кучугуру.

          Робити нічого. Ваня перехрестився і теж стрибнув подалі від електрички в пухнатий глибокий сніг. Перед цим він повернув на місце ручку стоп-кран. По поясу у снігу, майже вплав, вони побрьохалися до рідкої лісосмуги, за якою виднілося шосе. Електричка раптом перестала шипіти. Зачинилися двері, і вона, давши гудок, поїхала собі далі.

          - Зрозумів? – кинув через плече Мишко. – А ти боявся. Я ж кажу, що зі мною не пропадеш.

          Швидко вони, захекані і розпашілі, допомагаючи один одному, вибралися на широке шосе. Воно лисніло на сонці, а з протилежної сторони починався сосновий бір. Сосни стояли як одна, красиві, непорушні і такі високі, що навіть звідси, з обочини, треба було задирати голову, щоб побачити їхні крони.

          - Трішки проскочили ми Фінякіно, - сказав Мишко, скеровуючи Іванка вліво. – Та нічого, хто-небудь підвезе.

          Попутних машин було мало. Проте один за одним повільно котилися величезні помаранчеві трактори і тягнули за собою стіжки сіна на великих залізних санях. Дивно, що сани йшли по шосе, як по маслу. Випускаючи різнокольорові клуби диму і стримано гуркочучи двигунами, трактори без поспіху минали наших друзів і зникали за поворотом.

          - Це трактор КА-70! – пояснив Мишко, киваючи вслід червоному стіжкові. – Ех, і силище!

          Мишко відчував себе героєм. Він широко крокував обочиною, засунувши шапку на потилицю і махаючи рукою тракторам. Іван поспішив слідом і все переживав, що вони в такий варварський спосіб зупинили електричку. Незабаром їх підібрав самоскид, навантажений залізними ліжками. Водій був у навушниках, а на сидінні біля нього лежав маленький магнітофон.

          - Вчу англійську, - пояснив він хлоп’ятам, на хвилину знявши навушники. – Хочу в Лондон з’їздити. Ви, мабуть, уже побували в Лондоні?

          - Поки що ні, - розвів руками Мишко.

          - Ось і я теж, - сказав шофер. – А хочеться. Так що жуйте яблука, хлоп’ята, і помовчуйте, екскьюз мі.

          Він пригостив їх величезними антонівками яблуками і знову заглибився в англійську мову. Самоскид мчав уперед. Мишко та Іванко гризли антонівку, дивилися, як летить під колеса блискуча стрічка шосе, як миготять верстові стовпи ліворуч і праворуч і тягнуться помаранчеві трактори. Водій ворушив губами, зрідка промовляючи вголос: «О, йес!» І тоді Мишко штовхав Іванка ліктем під бік і шепотів: «Даєш Лондон!»

          Проїхали поворот вліво, міст через річку, дороговказ «Річна-3 км». Мишко почав вовтузитися, кректати і покашлювати, привертати увагу. Шофер зняв навушники і запитав:

          - Тобі, може, вийти потрібно? Скажи – зупинимось. Мене Степаном Степановичем звуть. Можна просто «сер».

          - До Фінякіно ще далеко, Степане Степановичу? – запитав Мишко. – Щось надто довго їдемо.

          Степан Степанович відразу і загальмував.

          - Вам у Фінякіно? А я ж в іншу сторону їду. Помилочка вийшла.

          Він вийшов на дорогу й миттю зупинив  зустрічний зелений «уазик», на яких їздять міліціонери й голови колгоспів.  Із вийнятого заднього вікна «уазика» стирчав здоровенний риб’ячий хвіст.

          - Щука, - визначив Мишко.

          Степан Степанович схилився до водія і почав пояснювати ситуацію, час від часу показував на наших друзів, які стояли біля самоскиду.

          - Так, Павлик мав рацію, - сказав Іванко. – Бачиш, з якими проблемами їдемо. І відчуває моє серце, що ягідки ще попереду.

          - У-у-у, - незадоволено загудів Мишко. – Подумаєш, не в тому напрямку сіли.

          - Ідіть сюди! – покликав їх Степан Степанович. – Пощастило вам – Окошкін, просто у Фінякіно їде, щуку везе… Чи все-таки продаси щуку, га, Окошкін? А собі іншу спіймаєш. Або давай на фотоапарат махнемося?

          - Такі щуки, Степане, попадаються тільки раз у житті, - по-філософськи визначив Окошкін, товстий кучерявий чоловік з горизонтальними вусами. – Сідайте, хлопці, до водокачки підкину. Щука не заважатиме?

          - О ні! – відповіли друзі, забираючись на заднє сидіння «уазика». – Спасибі, Степане Степановичу!

          - Гуд бай! До зустрічі на Темзі.

          Щоб хлопців не продуло з відкритого вікна, Окошкін дав їм великого білого кожуха, в який вони закуталися так,що тільки очі та носи зверху залишилися.

          - Ну як, хлопці?

          - Кр-растота! – сказали вони.

          Після вантажівки тут було тісно і низько. Брезентовий дах провисав, і щоб на вибоїнах він не бив по голові, доводилося дуже сутулитися. Судячи з усього, це був дах з іншої машини. Зате мчали удвічі швидше.

          На поворотах щука йорзала то до Іванка, то до Мишка. Її морда, обв’язана рушником, упиралася у важіль зміни швидкостей, і Окошкін  щоразу відпихав її подалі.

          - Ось яка риба ловиться у нас в озері, - похвалився він. – Причому на звичайнісіньку блешню.

          - Знатна щука! – оцінив Мишко і поплескав по сіро-зеленій плямистій щучій спині. – Я таких з роду не бачив.

          - А я? – ожив Окошкін. Я, думаєш, бачив? Коли її морда з ополонки висунулася, у мене аж серце йойкнуло. Невже, думаю, такі монстри ще існують на білому світі? Зараз покажу голові колгоспу – ох і радості буде! У газеті обов’язково напишуть і фотографію помістять… Ну, а ви куди направилися?

          - До дідуся з бабусею, - каже Мишко. – Може, ви їх навіть знаєте: баба Тоня і дід Костянтин.

          - Ще б не знати! У них пес Полкан, корова Нічка і коза Ангіна.

          - Ви тут усіх тварин пам’ятаєте? – здивувався Ваня.

          - Не всі, але багатьох. Я ж ветеринар, тварин лікую від різних хвороб. У вас кішки-собаки є?

          - А як же! 

          - Якщо раптом захворіють – милості прошу до мене. Умить вилікую.

          Біля містка «уазик» звернув із шосе на вузьку польову дорогу. Прикрашена жовтими плямами вмерзлого снігу, вона вела через птахо фабрику за Фінякіно, як повідомляв дороговказ. По обидві сторони росли зрідка берізки, милуючи око. У сильному небі не було жодної хмаринки, а прямо над головою, якщо придивитись, можна було розгледіти тьмяну денну зорю. Тут мотор раптом чмихнув і заглох.

          …Вовків було шестеро, сухорлявих, сірих і, з усього видно, голодних. Звідкіля вони взялися  тут серед білого дня?

          Однаково опустивши морди до асфальту, вони повільно йшли на всю ширину дороги, ніби окупанти. Середній вовк був найбільший. Він ішов трохи попереду інших – ватажок.

          Окошкін як побачив їх, так і завмер. Він залишив у гнізді ручку, як до цього крутив щосили, і повільно випрямився, через плече дивились на зграю.

          А вони не поспішаючи наближалися, оточуючи «уазик» із трьох сторін. Один із вовків зійшов з дороги і почав обходити машину. З точки зору це був надійний маневр.

          - Вовки! – одними губами прошепотів Окошкін.

          Михайлик, який вмикав-вимикав запалювання, теж побачив вовків і зіщулився за кермом. А Іванко, що стояв біля правого переднього крила, там і залишився, зачарований м’яким, вкрадливим рухом зграї.

          Вовки повільно обступили «уазик», незворушно дивились на людей. І наче на зло, наскільки бачило око – ні машини, ні трактора, лише яскраве сонце та іскристий сніг під голубим  безхмарним небом. Окошкін з Іванком разом упинились в «уазику». Дзвінко зачинилися двері.

          - П-перший раз їх тут бачу, - бурмотів Окошкін, міняючись із Михайликом місцями. – Звідки вони взялися? Чи тракторами злякали?

          Він різко бібікнув раз і вдруге – на що один із вовків повільно позіхнув, показуючи глибоку кликасту  пащу.

          І раптом машина загойдалася. Всі озирнулися. Вовки тягнули за хвіст щуку. Вони робили це абсолютно мовчки, злагоджено, діловито спокійно.

          - Так, - процідив Окошкін, нащупуючи під сидінням залізний прут. – Рибки захотілося?

          Троє вовків шматували риб’ячий хвіст, розгойдуючи при цьому машину, а двоє інші кружляли поруч, поводячи впалими боками, і наче чогось чекали. То один, то другий заглядав під машину, принюхуючись і примружуючись.  

          Ватажок за два стрибки розбігся і стрибнув просто на дах «уазика». Окошкін майже ліг на сидіння, впираючись животом і колінами в приборну дошку. Хлопці з жахом дивилися, як над ними прогинається під вовчими лапами брезент, і де-не-де проступають жовті кігті.

          Щука поповзла з машини. Вона важила майже чотири пуди, тому витягнути її було нелегко. Та й хлопі не пускали. Їм було шкода віддавати на поживу вовкам таку рибину. Окошкін теж ухопився за плавник, а щука все ворушилася, машина все розгойдувалась, і ватажок все ходив по брезенті, шумно дихаючи.

          - Т-сс! – раптом зашипів Окошкін.

          Здалеку долинув незрозумілий наростаючий гуркіт. Незабаром над полем зі сторони залізниці пройшов на малій висоті вертоліт, торохкаючи величезними лопатями. Дещо попереду нього мчала по снігу розмита вертолітна тінь.

          Вовки байдуже провели його очима і знову взялися за щуку, а ватажок, не поспішаючи, зліз із даху на теплий капот. Його жахлива, гостра, небезпечна, а найголовніше, незворушна морда була зовсім поруч. Він дивився крізь лобове скло на переляканих людей, і очі у нього сльозилися.

          Окошкін включив «двірники». Вовк поглянув на скриплячі туди-сюди щітки без жодної цікавості. Судячи з його поведінки, зграю очолював вовцюга бувалий. Машина не заводилась.

          - Зараз, зараз! – сказав Окошкін, вставляючи в магнітолу касету і на повну потужність вкрутив звук.

          Зашипіли заховані під сидіннями динаміки і гримнула музика. Але вона зовсім не злякала вовків, а лише підстьобнула: вони як слід взялися за щуку – і нарешті витягнули її на дорогу. А ватажок, схиливши лобату голову, слухав музику з цікавістю.

          Дивно, але риба його не обходила.

          - Може, він людоїд? – хрипливо припустив Мишко.

          І раптом Іванко ніби отямився. «Господи!» - згадав він і почав молитися, дивлячись через вікно на сніг і небо й обминаючи поглядом вовків.

          Ватажок так само незворушно дивився на людей і чогось вичікував. Решта вовків розправлялася зі щукою. Навколо, як і раніше, не було жодної душі, а незабаром і шум вертольота остаточно розтанув удалині. І все-таки щось змінилось. Іван відчував, що страх минув. Окошкін знову натиснув на стартер – і мотор запрацював.

          -О! – вигукнув він, кидаючи під ноги прут і все газував, газував, огортаючи машину сивим димом і ревом.

          Ватажок зістрибнув із капота і незадоволено пішов на обочину. Завищали шини.

          «Уазик» мчав по дорозі, і в дзеркалі було добре видно вовків, які шматували рибу. Їх було п’ятеро, а ватажок проводжав машину очима, сидячи окремо. Це був дивний вовк.

          Швидко зграя зникла з поля зору, і тільки пусте місце замість щуки та брезент, який лопотів, нагадуючи про цю жахливу зустріч.

          - Ну, хлопці, - засміявся Окошкін, - скільки тут живу… Щоб вовки в наших краях серед білого дня… Кому розкажи – не повірять.

          - Щуки шкода, - сказав Іванко. – Хороша вона була. Її б у музей.

          - Та нехай, - відмахнувся Окошкін. – Слава Богу, що самі вціліли. Я вже думав: усі в машину полізуть. Як тебе звати, хлопче?

          - Іванко.

          - Злякався, Іване?

          - Ще б пак! – засміявся. – Я вовків тільки по телевізору бачив, а тут живцем… Бр-бр!.. Правда, Мишку?

          - Ага, - в’яло підтакнув Михайло. Він якось обм’як і більше ні слова не промовив до самого села.

          Під’їжджаючи до Фінякіно, хлопці знову почули вертоліт. А потім і побачили. Він повільно піднімався над водокачкою, змітаючи з неї сніг. Ось він завмер у повітрі, розвернувся і полетів геть.

          - Так це ж дядя Гриша прилітав, - зрозумів Ваня. – Мабуть, Павлика привіз.

          Михайлик нічого не сказав.

          Біля хати сохла задубіла від морозу білизна. Із труби бадьоро валив дим, а на кухні сидів Павлик і пив чай з ватрушками.

          - Нарешті! – зрадів він. – А ми вже хвилюватися почали.

          - Привіт-привіт, - похмуро сказав Михайло, роззуваючись і заглядаючи в кімнату. – А де всі?

          - На станцію пішли вас зустрічати, - пояснив Павлик. – Я їм сказав, що ви повинні електричкою о десятій нуль-нуль приїхати. Баба Тоня звеліла заслінку прикрити, коли все прогорить.

          - Ясно-ясно, - сказав Мишко. – Роздягайся, Іванку, чайку поп’ємо з дороги.

          - Уявляєте, - почав розказувати Павлик, - після Літургії підійшов я до батюшки. Він мене благословив у дорогу, про все розпитав, помолився. Виходжу я з храму – назустріч мама. Виявляється, тато подзвонив з аеродрому: йому полі у Калугу замінили польотом у Гусь Хрустальний, а це саме якраз мимо Фінякіно. Нехай, каже, хлопці чекають мене біля храму, якщо ще не поїхали. Тому я вас і перегнав.

          А ввечері, після бані бабусиних пирогів із зайчатиною та грибами, після дідусевих мисливських оповідок і пирогів із полуницями та вишнями, після сільських та міських новин і плюшок, хлопці, накинувши пальта, вийшли у двір. Було тихо і морозно у Фінякіно. Десь на околиці гавкав собака і в далині чувся престук коліс. Полкан виліз із буди і підійшов до хлопців, позіхаючи і брязкаючи ланцюгом. У небі стояли великі яскраві зорі і в усю свою силу світив місяць. Павлик зупинився посеред двору і в бінокль почав розглядати зорі.

          - Знаєш, Мишку, - тихо сказав Іванко, - давай домовимося, що без благословення більше нікуди. Гаразд?

          - Так я й сам хотів тобі це запропонувати.

          Незабаром у дворі залишився лише Полкан. Він посидів сам-самісінький біля хвіртки, гавкнув раз-другий на місяць, позіхнув і поліз до себе в буду, обмітаючи хвостом задні лапи.